Єдність в різноманітті. Пасхальні традиції на Донбасі та Західній Україні

Свої останні паски авторка цієї статті випікла 11 років тому – весною 2014 року в місті Кадіївка, на той момент Стаханові. Весь рік збирала для цього різні металеві баночки, щоб паски були різними. Для манюсінької племінниці була персональна баночка з-під червоної ікри.

Перед тим як випікати, мої діти «вистеляли» баночки папером, змащеним олією.

А яйця я завжди фарбувала цибулевим лушпинням, зав’язавши їх у старі капронові колготки. Колготки дозволяли щільно притиснути до шкарлупки яєць листки смородини чи вишні й залишити на крашанці красивий малюнок.

Спідниці я носила зовсім короткі, а до церкви ходила лише в довгій. Пам’ятаю, як в той день,  перед тим, як відправитись святити паски, я пішла під будинок брата й невістки (тоді ми жили поруч), і невістка з вікна дев'ятого поверху скинула мені свою довгу спідницю…

Зануритись у ці спогади й усвідомити, що за 11 років я навіть забула рецепт свого тіста, мене змусив батл великодніх традицій Сходу й Заходу України. Його провели активістки з Луганської області на Закарпатті 20 березня.

Учасники батлу представили кілька великодніх кошиків

Як повідомляв «ОстроВ», цей батл є заключним у низці подібних заходів, які з початку цього року в Закарпатській області провела релокована з Луганської області громадська організація «Центр спільного розвитку «Дієва громада».

Від попередніх батлів, присвячених говіркам та традиційній кухні різних регіонів, цей відрізнявся тим, що до нього чимало учасників долучились онлайн.

Мультикультурний Захід: кошик з двома ручками й частування собаки

Значна частина розповідей науковців, краєзнавців і просто місцевих мешканців стосувалась тих регіонів, де безперервність традицій наявна й зараз – Буковини, Галичини, Закарпаття… І в представників Луганщини та Донеччини це викликало певну заздрість – бо наші діти й онуки будують і будуватимуть надалі своє життя у відриві від регіонів, де вони народились, і від наших традицій.

Як слушно зазначила одна з учасниць, у випадку з традиціями відсутні «правильні» й «неправильні» – натомість є цікаві й самобутні. Розповіді представників західних областей – коли традиції можуть різнитися в сусідніх селах і в одній родині – яскраво це ілюстрували. Ось лише кілька деталей.

У деяких регіонах Закарпаття великодній кошик має бути з двома ручками – щоб його могли одночасно нести жінка й чоловік на символ рівності в родині.

Дехто на Львівщині освячує ножа, яким потім різатиме освячені продукти для святкового столу.

В деяких селах прийнято давати освячене яйце своєму собаці. А в інших селах у дітей прийнята розвага, коли хлопці б’ють дівчат лозиною (от тобі й рівність, доведена корзиною з двома ручками!) Щоправда, в тому ж регіоні дівчат обливають парфумами…

Багато говорили й про те, як, до прикладу, на Буковині чи Закарпатті різняться традиції в різних народів – ромів, вірмен, поляків, молдаван тощо. Й окрема історія – традиції православних старообрядників.

Цікаво, що на Заході України кардинально відмінні традиції щодо освячення алкоголю. Десь його взагалі не сприймають. А десь він є обов’язковою складовою великоднього кошика. Зокрема, відома кулінарка й кондитерка Закарпаття Мирослава Голонич (саме в її кав’ярні відбуваються батли) зазначила, що її родина з українським і словацьким корінням без вина власного виробництва на Великдень не обходилась і не обходиться.

Мирослава Голонич – про традиції Закарпаття

Схід України: села Біловодщини, промисловий Часів Яр та евакуйований рушник

Представники Луганщини розповідали про те, що вже не можна відтворити на рідній землі.

Для краєзнавиці Любові Козиренко це далеко не перший досвід пропагування – в найкращому сенсі – традицій своєї малої Батьківщини. Зокрема, саме пані Любов докладно описала обряд приготування страви «Зелеківська зливанка» та її рецепт, а згодом посприяла тому, що обряд став одним із елементів української нематеріальної культурної спадщини (НКС) і внесений у відповідний реєстр під охоронним номером 055 НКС. «ОстроВ» писав про те, як Любов Козиренко демонструвала цей обряд у Закарпатській області.

На батлі великодніх традицій вона розповіла про специфіку святкового календаря свого рідного села Зелеківка (звідси назва страви, згаданої вище) екс-Біловодського району Луганської області.

І її розповіддю можна було заслухатись.

Так, у великодній кошик тут клали пшоно, крейду й сіль. Для чого клали пшоно? Це не вгадали навіть переселенці з Луганщини – настільки «вузькою» й автентичною є ця традиція. Виявляється, його потім сипали перед собою під час першого виходу на город. І сипали в лунки під капусту. А залишками годували курчат.

Щодо освяченої крейди (навіть саме це слово воскресило перед очима  крейдяні пагорби Луганщини) – нею малювали хрести на дверях. Це вже вгадати було легше навіть учасникам батлу з інших регіонів. А ще Люба розповідала про ирій в інтерпретації її бабусі (це світ людей, які покинули це життя) та повільні річки Біловодщини…

Великодній кошик представниць Луганщини тим часом прикрашав унікальний рушник з рожевими суто луганськими трояндами. Його вишила, а згодом вивезла з окупації майстриня зі Старобільщини Юлія Мележик, яка зараз мешкає у Кропивницькому й долучилась до батлу онлайн. 

Великодній кошик Луганщини – коричневий ліворуч. Рушник, який його прикрашає, вишила й вивезла з окупації мешканка Старобільщини Юлія Мележик

Науковості й колориту саме промислового  Донбасу розмові додав директор КЗ «Часів-Ярський історико-краєзнавчий музей» Валерій Богуненко.

«До мене представники Луганської й Донецької областей говорили здебільшого про традиції сіл, де ці традиції є більш сталими. Я ж хочу розказати про збереження традицій у промислових містах Донбасу, куди в радянські часи люди їхали з усіх усюдів», – зазначив пан Валерій.

На прикладі свого рідного Часового Яру він розповів про так звані редуковані традиції – спрощені, «стиснуті». Коли в великодньому кошику – лише крашанки й паски, й коли уособленням свята є сп’янілий сусід, який вітає кожного… З точки зору науки, пан Валерій підкреслив, що всі традиції, згадані на батлі, є язичницькими, дохристиянськими, але багато віків тому народ «прив’язав» їх до християнського календаря.

Валерій Богуненко та організаторка заходу – очільниця ГО «ЦСР «Дієва громада» Оксана Очкурова

***

Поки тривав діалог, на офлайнових учасників батлу чекав святковий стіл: усе, що перед тим детально описали, тепер треба було з’їсти й випити. Напередодні це готували місцеві мешканки й переселенки (останні – на орендованих кухнях у чужих духовках) – щоб якомога краще показати те, чого їх навчили предки.